Наслідки Голодомору: психологічна травма Голодомору - Голодомор, история, память, психологи, Ольга Скороход, Наслідки Голодомору (25.11.17 09:30)

Українці долають травму Голодомору, але повільно, — психотерапевти Вікторія Горбунова та Віталій Климчук 01

До Дня пам’яті жертв Голодомору 1932-33 років Цензор.НЕТ поспілкувався з подружжям докторів психологічних наук, Вікторією Горбуновою (Інститут психічного здоров’я УКУ) та Віталієм Климчуком (Інститут соціальної та політичної психології НАПН України). Влітку вони оприлюднили перші результати психологічного дослідження "Голодомор 33: Розбити тишу", в якому дослідили психологічні наслідки трагедії Голодомору 1932-33 років.

В они опитали близько тисячі нащадків тих, хто пережив страту голодом. Досліджували історії родин, які пережили Голодомор, і те, як травма минулого впливає на сьогодення. Серед опитаних не лише жителі України, але й представники діаспори в Канаді та Польщі.

Науковці ставили за мету не просто заявити про ті зміни, які в’їлися в "психологічний ген" українців, але й спробувати рухатися від приватних сімейних історій до цілої картини суспільства.

Про руйнівний вплив Голодомору 1932-33 на психіку українців говорять історики, психологи та етнологи. Ціла низка звичок, якими сьогодні не здивуєш, були породжені цією травмою. Зокрема хворобливе бажання загодовувати дітей, заборона викидати хліб, нераціональна прив’язка до присадибних ділянок тощо.

Інша річ – деструктивні моделі поведінки, які навіть через кілька поколінь негативно впливають на повсякденне життя. Такі як виправдання крадіжок, недовіра до ближнього, пасивність у громадському житті, переконання, що кращої долі варто шукати на чужині. Віталій та Вікторія наголошують: важливо не просто знати, звідки прийшли ці звички та стратегії поведінки, але й усвідомити, яким чином цей досвід варто долати... А це, за їхніми словами, тривалий і нелегкий шлях.

Українці долають травму Голодомору, але повільно, — психотерапевти Вікторія Горбунова та Віталій Климчук 01

Фото: life.pravda.com.ua.

ПЕРШИЙ ШЛЯХ ДО ПОДОЛАННЯ ТРАВМИ — ЦЕ ПРОГОВОРЕННЯ І РОЗУМІННЯ

- З часу оприлюднення перших результатів дослідження минуло вже майже півроку. Яку зворотну реакцію ви отримали?


Віталій: 90% людей, яким ми демонстрували наші результати, висловлювали підтримку і були готові долучатися до подальшої роботи. Однак завжди був відсоток людей, які реагували в дивно агресивний спосіб.

Вікторія: Було дві негативні основні реакції. Перша – що ніби-то не варто цим займатися, бо Голодомор — це давно минуле і буцімто немає ніякої травми. Інша – що подібні дослідження лише провокують комплекс жертви.

- Які у вас аргументи, чому дослідження актуальне?

Вікторія: Вплив Голодомору на психіку – це тема, яка потребує багатьох років вивчення й дослідження. Історичні травми існують, вони впливають на нашу свідомість, на те, як ми реагуємо. Немає ніякого містичного впливу. Є стратегії, які проходять через покоління. Будь-яка історична травма через покоління приносить певні стратегії у світогляді – у тому, як людина бачить світ і у стратегії діяльності. Ці стратегії, що допомагали родині вижити у той страшний період, сьогодні вже не мають сенсу, але продовжують жити у свідомості і поведінці людей. Наприклад, не йти проти влади. Або загодовувати дітей.

Тому перший шлях для долання цих травм – це переживання їх. Під переживанням ми розуміємо проговорення, розуміння, що саме повпливало на історію моєї родини і мене зокрема. З часом ці стратегії просто перестають використовуватися і впливати на життя. Ми вже розуміємо, що можна, наприклад, висловлювати свою думку, йти проти влади і багато іншого.

Як на мене, перспективи дві. Перша – усвідомлення того, що ця травма є, і вона впливає на наше життя сьогодні. Друге – розуміння того, як уникнути неконструктивних стратегій.

- Окрім того, неоднозначно сприйняли ваш проект деякі історики. Вони вважають, що не усі вказані травми були спричинені Голодомором 1932-33 років. Як ви фільтрували чинники, щоб виокремити саме вплив Голодомору?

Вікторія: Йдеться про математико-статистичний аналіз. Проведено структуроване опитування, у сам опитувальник була закладена дослідницька логіка. У ньому є кілька блоків. Перший – про те, чи пов’язана з Голодомором історія родини того, хто відповідає на анкету. Якщо так – то в який спосіб: чи були померлі, в який спосіб вони померли, були визначені всі нюанси. Також було визначено, чи є в родині стратегії вшановування пам’яті чи навпаки людина вважає, що такого вшановування не має бути. Потім пропонувалося вказати – які стратегії притаманні лише окремим членам родини, а які вшановує вся родина.

Далі всі зібрані дані були піддані методам статистичної обробки. Таким чином, був визначений взаємозв’язок між стратегіями вшановування пам’яті або згадками в родині про трагедії з досвідом родини. Завжди є ризик, що ці події можуть бути пов’язані не лише з Голодомором, і ми пишемо про це. Очевидно, що були інші травми, які пережили українці, і зараз вони відлунюють. Наприклад, стратегію українських жінок за будь-яку ціну виходити заміж за військового, щоб забезпечити майбутнє своїй дитині, не можна цілком пов’язувати з Голодомором.

Але якщо ми говоримо статистичний показник, то це одна похибка на сотню. Тобто для ста людей зв’язок травм з Голодомором працює. Таким чином, ми можемо стверджувати, що зв’язок таки є. Можливо, на цю стратегію вплинули й інші події, але з Голодомором вона також пов’язана.

Віктор: Дискусії лише означають, що дослідження необхідно продовжувати. Ми свідомі, що це лише перший крок.

Українці долають травму Голодомору, але повільно, — психотерапевти Вікторія Горбунова та Віталій Климчук 02

Цьогорічний лейтмотив вшанування пам’яті жертв трагедії 1932-33 — "Голодомор. Помста за свободу".

- Скільки загалом людей взяло участь у проекті, і як плануєте його розвивати?


Віталій: Проект здійснювався за підтримки Консорціуму з досліджень та освіти щодо Голодомору при університеті Альберти в Канаді. Ми виграли персональний грант. Зараз продовжуємо працювати на власних ресурсах. Опитувальник досі відкритий і гуляє в мережі. Загалом відгукнулося на анкети до тисячі людей. Насправді ми були здивовані такою популярністю. Тут кілька етапів. По-перше, збір "живої інформації. Друга мета – спробувати опрацювати ці моменти на майбутнє.

Глобальний план – це обробити до кінця всі анкети та представити у вигляді повноцінного наукового звіту, а також у вигляді науково-популярного тексту з описом усіх даних. Сподіваємося, що дослідженням зацікавиться наступна хвиля людей, які зголосяться взяти участь у дослідженні. Це потрібно для того, щоб далі працювати не лише для з’ясування теперішніх ситуацій, а розробити конкретні кроки для того, щоб долати історичні травми.

Насправді ідей багато, але щоб вони розвивалися необхідно поставити крапку в аналізі анкет і рухатися далі. Є ідея створення рекомендацій, щоб інформаційні кампанії, пов’язані з Голодомором, проходили більш ефективно. Також є ідеї щодо індивідуальних та групових психологічних методів.

- Ви зазначали, що люди із Західної України, яка у 1930-х не входила до складу СРСР, все-таки переказували переважно свої знання про Голодомор, тоді як родинним ділилися переважно люди з інших регіонів України, які постраждали від Голоду. Який сенс такої комунікації для подолання травми?

Віталій: Так, були люди з західних областей, на території яких не було Голодомору, бо вони перебували у складі Польщі. Але вони є нащадками тих, хто пережив Голодомор, а потім переселився з Центральної і Східної України на Західну. Важливим був взаємообмін різним досвідом.

В цьому є два сенси. Один сенс, що люди, які мають знання, отримують змогу доторкнутись до "живої історії" і отримати більше емоційного компоненту. І навпаки, люди, в родинах яких були страшні історії, отримували більше знань. Тому що, незважаючи на те, що в родинах багатьох ці історії були, більшість уникає спогадів. Уникання – це один із проявів травми.

Ми дотримувалися методу соціодрами, обов’язковим елементом якої є обмін ролями. Люди з фокус-груп могли спробувати себе в різних ролях, що існували у 1932-33 роках. Наприклад, увійти в роль людей з репресивної системи, які розуміли, що відбувається, але не могли допомогти. Або в роль невинної жертви чи того, хто віддавав накази, усвідомлював свій злочин і все життя заперечував його. Як ця травма сьогодні впливає на їхніх нащадків?

- Говорячи про перспективу. Ви бачите, як українці цю травму долають? Чи є позитивна динаміка?

Віталій: Зміни однозначно відбуваються. Часом буває важливо, щоб хтось розпочав зміни для того, щоб надалі вони поширилися на все суспільство. Коли ми говоримо про подолання травми в індивідуальній терапії, то є невелика імовірність, що розлад сам з часом подолається. У випадку колективної травми Голодомору ми на це не розраховуємо. Нічого не робити – це не вихід.

В ІНШИХ КРАЇНАХ, ЯКІ ПЕРЕЖИЛИ СТРАШНІ ТРАГЕДІЇ, НАБАГАТО БІЛЬШЕ УВАГИ ПРИДІЛЯЄТЬСЯ ВИЗНАННЮ ТРАВМИ

- Як би ви оцінили державну політики пам’яті? Чи сприяє вона подоланню травми?

Віталій: Якщо говорити про державну політику, то є багато ризиків. Один з них — це перетворення Дня пам’яті жертв Голодомору на свято – з концертами і шкільними зібраннями. Про це, зокрема, говорять учасники наших фокус-груп. Все-таки трагедія – це надто глибоко, щоб робити з цього шоу чи просто формальні заходи в дусі радянських часів. Очевидно, що пам’ятати такі трагедії на державному рівні потрібно, але це має робитися дуже тонко. Тому що надмірна формалізованість навпаки може ретравмувати і відбити інтерес говорити про минулі трагедії.

Українці долають травму Голодомору, але повільно, — психотерапевти Вікторія Горбунова та Віталій Климчук 03

Сьогодні о 16:00 почнеться традиційна акція "Свіча пам’яті". Всі охочі вшанувати жертв Голодомору запалюють свічі на підвіконнях та біля меморіалів. Психологи та історики закликають цього дня приділити час для усвідомлення наслідків трагедії.

- Як ставитеся до ритуалів, які фактично були спущені "згори", але були прийняті багатьма українцями? Зокрема, запалювання свічі пам’яті.


Віталій: Однією з форм подолання наслідків травми може бути створення ритуалів, пов’язаних із пригадуванням і визнанням травми. У цьому сенсі запалювання свічки може бути тим знаком, яким ми показуємо світові, що пам’ятаємо. З іншого боку, коли ми бачимо запалені свічки, то розуміємо, що інші люди також пам’ятають. І це дає аргумент на користь того, що вся країна пам’ятає. Однак, повторюся, є ризик перетворити ритуал на формальність: запалити свічку, бо всі так роблять.

Тому важливо крім запалювання свічки робити інші дії. Хоча б у цей день поцікавитися історією, передивитися фільми, зайти на сайт Інституту Національної пам’яті, розповісти дітям про цю трагедію. Та зрештою просто поговорити з рідними та знайомими, запитати свого чоловіка чи дружину: "Що ти про це думаєш? Що ти про це знаєш? Ми за час сімейного життя на цю тему не говорили".

- Якщо порівнювати долання травми українцями, зокрема щодо Голодомору, з тим, як свої травми долають євреї або німці, чи правильно ми рухаємося?

Віталій: Динаміка є правильною, але вона повільна. В інших країнах, які пережили страшні трагедії, набагато більше уваги приділяється обговоренню і визнанню травми. І там зовсім не було замовчування. Навряд чи знайдеться єврей, який скаже, що Голокосту не було. Тоді як в Україні, за нашою статистикою, маємо досить багато тих, хто вважають, що Голодомор є вигадкою або що все відбувалося не настільки страшно. І це означає, що нам потрібно працювати далі – говорити і писати про це більше.

- Аналізуючи історію своєї родини, я знайшла багато симптомів травми, про які ви писали. Молодше покоління вже наважується викидати недоїдки хліба, але я усвідомлюю, що відчуваю при цьому провину. Ця провина — це симптом одужання, чи ще симптом травми?

Віталій: Думаю, що все, що стосується їжі та хліба, пов’язане не лише з Голодомором. Все-таки багато століть українці не жили в достатку, спокої та впевненості у завтрашньому дні. Якщо і жили, то дуже невелика частина людей. Більшість українців вийшла з родин, де було прийнято берегти їжу на чорний день.

Просто варто зрозуміти, що є травматичні речі, з якими треба працювати, а є звички, які вже просто стали нашою ознакою. Якщо це долання навпаки приносить складнощі, то навіщо тоді долати? Це як зі страхом висоти. Якщо я не планую ніколи літати, то нащо мені витрачати час і сили на те, щоб долати цей страх? Але є стратегії, які не те, що є некорисними, а просто-таки становлять шкоду. Такого не скажеш про звичку не викидати хліб, але звичка "моя хата скраю" очевидно є деструктивною. Проявів цього деструктиву стає все менше і менше, але лишається. Варто усвідомити, що принцип "моя хата скраю", в сенсі пасивності, є нетиповим для українців. Він виник внаслідок змін, що відбулися у психіці українців внаслідок трагедій. Голодомор зробив великий внесок у формування цього принципу. Його необхідно було дотримуватися для того, щоб вижити. Ти обирав: загине або голодний сусід, що просить їсти, або твої діти. Таку ситуацію неможливо засуджувати, бо годі уявити, як почувалася людина, яка постала перед таким вибором. Але сьогодні вочевидь необхідно долати цей деструктив. Спершу через усвідомлення, а потім – через переживання.

Ольга Скороход, "Цензор.НЕТ"


Джерело статті: “http://censor.net.ua/resonance/463935/ukrants_dolayut_travmu_golodomoru_ale_povlno_psihoterapevti_vktorya_gorbunova_ta_vtalyi_klimchuk” Об этом сообщает kompromatu.com со ссылкой на СМИ.

Поделитесь, и будет Вам счастье!

Copyright © 2008-2018. 48 канал Одесса - Новости Аналитика Соцопросы

Данный сайт работает как социальный блог, открытая социальная площадка где каждый может опубликовать свои материалы, многие материалы приходят на почту и публикуются администрацией сайта после модерации. В связи с эти возможны некорректное отображение источника текста или графики, если Ваши авторские права или права на торговую марку (товарный знак) нарушены, просим извинения, указывайте о данных нарушениях нам на почту E-mail: [email protected] и мы немедленно исправим это недоразумение. Спасибо.

Scroll to Top